Вираз «геотермальна енергетика» буквально
означає, що це енергія тепла Землі («гео» – земля, «термальна» – теплова).
Основним джерелом цієї енергії слугує постійний потік теплоти з розжарених
надр, направлений до поверхні Землі. Земна кора отримує теплоту в результаті
тертя ядра, радіоактивного розпаду елементів (подібно торію і урану), хімічних
реакцій. Постійні часу цих процесів настільки великі відносно часу існування Землі,
що неможливо оцінити, збільшується чи зменшується її температура.
Запаси геотермальної енергії величезні.
Геотермальна енергія в ряді країн (Угорщина, Ісландія, Італія, Мексика, Нова
Зеландія, Росія, США, Японія) широко використовується для теплопостачання,
вироблення електроенергії. Так, в Ісландії за рахунок геотермальної енергії
забезпечується 26,5% вироблення електроенергії.
У 2004 р. в світі сумарна потужність
геотермальних електростанцій склала біля 9 млн. кВт, а геотермальних систем
теплопостачання – біля 20 млн. кВт (теплових). За прогнозами потужність геоТЕС
може становити біля 20 млн. кВт, а вироблення електроенергії – 120 млрд.
кВт·год.
Розрізняють п’ять основних типів
геотермальної енергії:
• нормальне поверхневе тепло Землі на глибині
від декількох десятків до сотень метрів;
• гідротермальні системи, тобто резервуари
гарячої або теплої води, в більшості випадків самовиливної
• парогідротермальні системи – родовища пари
і самовиливної пароводяної суміші;
• петрогеотермальні зони або теплота сухих
гірничих порід;
• магма (нагріті до 1300°С розплавлені
гірничі породи).
Серед родовищ глибинної теплоти Землі існують
термоаномальні зони родовищ теплоти, які мають підвищений геотермальний
градієнт в насичених водою проникаючих гірничих породах. Таким чином,
проявленням геотермальної теплоти, що має практичне значення, є запаси гарячої
води і пари в підземних резервуарах на відносно невеликих глибинах і гейзери,
які виходять на поверхню.
Геотермальні води класифікують за
температурою, кислотністю, рівнем мінералізації, жорсткістю.
Основними показниками придатності
геотермальних джерел для використання є їх природна температура, згідно з якою
вони підрозділяються на низькотермальні води з температурою 40–70°С,
середньотермальні з температурою 70–100°С, високотермальні води і пара з
температурою 100–150°С, парогідротерми і флюїди з температурою вище 150°С.
Геотермальні електростанції (геоТЕС) мають
мають ряд особливостей:
• постійний залишок енергоресурсів, що
забезпечує використання повної встановленої потужності обладнання геоТЕС;
• достатньо простий рівень автоматизації;
• наслідки можливих аварій обмежують;
• питомі капіталовкладення і собівартість
електричної енергії в основному можуть бути нижчими, ніж на електростанціях,
які використовують інші відновлювальні джерела енергії.
ГеоТЕС можна розділити на три основні типи:
• станції, які працюють на родовищах сухої
пари;
• станції з пароутворювачем, які працюють на
родовищах гарячої води під тиском;
• станції з бінарним циклом, в яких
геотермальна теплота передається вторинній рідині (наприклад фреону або
ізобутану) і відбувається класичний цикл Ренкіна.
В Україні існують значні ресурси
геотермальної енергії. Родовища геотермальних вод, придатних до промислового
освоєння в Україні, розташовані в Закарпатській, Миколаївській, Одеській,
Херсонській областях і в АР Крим. Найперспективнішими для використання
геотермальних ресурсів є Карпатський регіон і Крим. Менш значимий потенціал
геотермальних вод існує в Полтавській, Харківській, Сумській і Чернігівській
областях. Річний технічний потенціал геотермальної енергії оцінюється як
еквівалентний 12 млн. т у. п., що забезпечує перспективність розвитку
геотермальної енергетики в країні.
ГеоТЕС, побудовані в США, Італії, Росії та
інших країнах, за питомими капіталовкладеннями і вартістю електроенергії можуть
конкурувати із сучасними ТЕС і АЕС.
У 2008 р. в світі встановлена потужність
електрогенеруючих геотермальних установок склала біля 11 млн. кВт з виробленням
біля 55 млрд. кВт·год.
Варто усвідомлювати, що механічне заміщення
природного газу вугіллям на рівні конкретних споживачів енергії є найчастіше
технічно неможливим або ж вимагає значних витрат на заміну паливоспоживаючого
устаткування. Тому надзвичайно актуальним є питання конверсії твердого палива
і/або інших вуглецевмісних матеріалів до газоподібного стану.
Сучасні технології продукування
альтернативних видів палива дозволяють істотно розширити сировинну базу для їх
виробництва. Наприклад, на сьогодні у світовій практиці є досить поширеними
технології газифікації вугілля в потоці, у киплячому шарі, щільному шарі або в
розплаві. Ці технології дозволяють використовувати вугілля зольністю до 50%,
зокрема з високим вмістом сірки. Вони активно розвивалися, зокрема, з метою
використання продуктів газифікації в парогазових установках електроенергетики.
Для одержання альтернативних видів газового палива на сьогодні
використовуються навіть тверді побутові відходи (ТПВ), які є одним з різновидів
вуглецевмісної сировини. Безпрецедентне зростання світових цін на нафтопродукти
обумовило інтерес до нарощування енергетичного використання ТПВ шляхом
виробництва електричної та теплової енергії. При цьому слід враховувати, що
калорійність 1 т ТПВ трохи перевищує калорійність 1 бареля нафти. Саме тому в
Німеччині ще в 2003 р. працювало 58, а у Франції 123 заводи, які утилізували
13,2 і 11,2 млн. т ТПВ відповідно, а Стокгольм на 58% забезпечує потреби в
опаленні житлового фонду за рахунок утилізації відходів. В Україні в останні роки
щорічно утворюється понад 10 млн. т ТПВ, що є значним енергетичним ресурсом.